35 років тому 20.01.1990 відбувся грандіозний Ланцюг Злуки «Українська Хвиля» - живий ланцюг Львів-Київ. Присвячений вшануванню Акта Злуки 22 січня 1919 року.
В часи СРСР це була наймасовіша акція протесту проти комуністичного режиму і свідчення про єдність українців. Ми повторили досвід мешканців Балтійських радянських республік, які з’єднали свої три столиці живим ланцюгом 23.08.1989 року.
Зараз важко повірити, що все це вдалося організувати громадським активістам під проводом Народного Руху України без жодних засобів комунікації. Мобільних телефонів ще не існувало, а дротових телефонів було дуже мало у приватних помешканнях.
Але близько мільйона людей взялися за руки і з'єднали обидві українські столиці.
Ця грандіозна акція дала людям віру у власну спроможність і це було критично важливим для перемоги демократичних сил на Галичині на виборах у березні того ж року.
Мої спогади як учасника –
Єдність України на той час була дуже чутливим питанням, бо кордони УРСР лише окреслювали територію республіки. А серед населення, що намагалося відродити національну самобутність, нуртувало дуже багато різних, часом протилежних поглядів та ідей. Одні обговорювали карти грандіозної території етнічного розселення українців, включно з Кубанню, Білгородщиною, частинами Воронежської та Курської областей, Берестейщиною, анексованими територіями на теренах Польщі та Словачини і навіть теренами північно-східної Угорщини. Інші кричали, що нам того всього не треба, і навіть сучасної південної та східної України також не треба, бо то все – москалі. А справжня Україна то там, де збереглася мова і українська ідея, тобто лише Галичина, західна Волинь і трохи Поділля.
Не скажу, що ця тема обговорювалася на щодень, але різноманітні «міські вар’яти», сексоти та латентні сепаратисти провокували щораз нові витки цієї дискусії. Тому була потреба самим собі та й зовнішньому світу підтвердити нашу єдність і соборність.
І для цього дуже пасувала така акція – Ланцюг Злуки.
У справу її підготовки та організації включилися сотні людей по всій Україні, але основну роботу зробили громадські організації та поодинокі ентузіасти з Галичини і Києва. І це при тому, що зв’язок був лише за допомогою дротових телефонів, які у своїх квартирах мав дуже малий відсоток людей. А також за допомогою людей-кур’єрів.
Дату визначили на 21 січня 1990 року, бо це була неділя.
Вирішили, що людський ланцюг з’єднає Львів і Київ.
Але Стрий, Тернопіль та Івано-Франківськ також прагнули долучитися і вирішили робити ланцюги зі своїх міст у напрямку Львова.
Зі Львова та більших міст всіх просили виїхати у мало заселені терени, де було не достатньо людей для побудови суцільного ланцюга вздовж траси. А також побоювалися за дуже про-комуністичні, перелякані терени східної Волині, особливо за Житомирську область – чи там буде достатньо людей?
Приватні автомобілі мало хто тоді мав, тому залучили практично весь наявний пасажирський і службовий парк автобусів і вантажівок із критими кузовами.
В однокласників мого сина декілька батьків мали автомобілі. Ми раненько зустрілися біля школи, запхалися по п’ять осіб в одне авто, дітей посадили собі на коліна і поїхали в бік Києва. Транспорту на дорозі було дуже багато, їхалося повільно і вже багато людей стояло вздовж дороги. Всі махали одні одним, очікуючи початку акції, святково вдягнені люди раділи і співали.
В один момент наче струм пробіг по рядах мітингуючих – вони всі замахали руками, зупиняючи транспорт. Бо хтось передав команду, що скоро вже 10-та година і пора шикуватися. Ми повиходили з авт, розгорнули саморобні прапори і долучилися до натовпу на обочині. Встигли доїхати лише в район Бродів, а тут людей ще було дуже багато, вони стояли вздовж дороги щільною юрбою, у декілька рядів.
В обумовленій десятій годині ранку вже всі були на своїх місцях, взялися за руки і символічно з’єднали обидві українські духовні столиці.
Поспівали, поколядували, повигукували патріотичні гасла, але ніхто не хотів розходитися – така всіх розпирала велика радість.
Я витягнув з багажника саморобний вертеп, котрий мені позичив художник Орест Скоп, і пішов з дітьми в найближче село колядувати.
Ми перед тим провели всього одну репетицію, бо на звороті кожної дощинки, на якій був намальований певний персонаж «Вертепу», були чітко написані його слова і репліки.
Дітлахи вже мали по 10 років і весело ходили від хати до хати, колядуючи і віншуючи людям. Назбирали дві торби гостинців – за коляду грошей не брали, лише солодощі і трохи закуски для батьків.
Ввечері по телевізору вже могли оглянути весь той ланцюг, на всіх його ділянках.
Він ставав щораз рідшим по мірі віддалення від Львівщини. На прокомуністичній Житомирщині це вже навіть не був ланцюг – поодинокі сміливці стояли 15-20 метрів одні від одних. Всі мешканці придорожніх сіл позачинялися у хатах і боязко визирали з-за фіранок на вулицю. Навіть боялися спілкуватися з журналістами, котрі до них зверталися через зачинені вікна. Чим ближче було до Києва тим ланцюг знову ставав щільніший і люди вже могли взятися за руки. А в самому Києві люди стояли в багато рядів майже так само, як у Львові.
Цей Ланцюг не лише продемонстрував єдність українців, їхнє прагнення до соборності. Така успішна грандіозна акція заперечила монополію Компартії на організаційні та ідеологічні питання і заходи. Можливо, що якась формальна заявка на проведення акції була попередньо подана в урядові установи, я того не знаю. Але подія відбулася цілком незалежно від офіційної влади і компартійного погодження. Ця подія засвідчила силу і зрілість нашого громадянського суспільства, яке було найбільшою загрозою для існування радянської імперії.
https://www.facebook.com/share/p/17WvPhga7J/
🇺🇦🇺🇦🇺🇦Архівне відео. Головний отаман армії УНР Петлюра і Голова Директорії УНР Винниченко. Софійській площа, 22 січня 1919-й рік під час об’єднання УНР та ЗУНР в Соборну Україну.
Об 11:00 вишикувалися військові частини, приходили представники профспілок та інших інституцій з прапорами та оркестрами.
Член Директорії Швець оголосив: «Однині є єдина Незалежна Україна!». Тисячі людей почали вигукувати: «Слава. Слава Україні!» і вдарив дзвін на дзвіниці Мазепи.
Було чутно гарматні постріли з Печерська - 121 залп на честь Собороної України.
друкована книга. Початок українському друкарству поклала друкарня, заснована в 1572-1573 рр. у Львові Іваном Федоровим.
людини того часу.
Того самого року вийшов також "Буквар" – перший навчальний посібник з граматики старослов'янської мови. Це найстаріший у Східній Європі друкований підручник. Він складався з двох частин. У першій вміщені власне азбука, матеріал для вивчення літер та складів, слова на відповідні літери, наведені зразки відмінювання, окремі вислови. В другій частині надруковано тексти найбільш вживаних молитов.
справі. Навесні 1583 року він їде у Відень, щоб запропонувати австрійському імператору Рудольфу "швидкострільну" багатоствольну гармату, свого роду "катюшу" XVI ст. Як писав сам винахідник у листі до імператора, гармату можна було "розбирати на 50, або на 100, а, якщо потрібно, на 200 частин і змонтувати за 3 дні і З ночі". На той час такої гармати світ ще не знав. За словами майстра, "всі дуже хвалили його", але хотіли дізнатися про секрет без винагороди винахідникові. Між тим Івану Федорову конче були потрібні кошти для продовження видання слов'янських друкованих книг. Тому він звертається до саксонського курфюрста Августа. Подальша доля винаходу Івана Федорова невідома, але цей факт його біографії засвідчує, окрім таланту, також наполегливість і підприємливість у досягненні меті. Останній рік життя, 1583-й, був вельми трагічним для Івана Федорова. Не діставши достатніх коштів ні у Римі, ні в австрійського імператора, ні у саксонського курфюрста, він потрапляє в 
скруту, його майно, друкарське обладнання, книги описують з метою покриття боргів. Не витримавши цього, Федоров захворів і в ніч з 5 на 6 грудня 1583 року помер на руках у сина Івана. Місцем його упокоєння став Онуфріївський монастир у Львові.