ГАРДІ, Томас (Hardi (Hardy), Thomas — 02.06.1840, Верхній Бокгемптон, Стінсфордська парафія графства Дорсетшир — 11.01.1928, Макс-Гейт, поблизу Дорчестера) — англійський письменник.
Народився у сім'ї дрібного підрядчика, дід Гарді був вільним землеробом. Дитячі роки проминули у патріархальній атмосфері сільської Англії, де ще були живими давні традиції (простота стосунків поміж фермерами, землевласниками та робітниками), народні звичаї, свята, ярмарки, пісні.
У 1856 р. Гарді став учнем місцевого архітектора в Дорчестері. Протягом наступних шести років він інтенсивно займався самоосвітою: класична література, історія, філософія, німецька, французька, грецька, латинська мови. Поглиблене та різностороннє читання Гарді продовжував усе життя. У 1862 р. він вирушив у Лондон, де впродовж п'яти років працював і вивчав готичну архітектуру у відомого архітектора А. Блумфільда, відвідуючи водночас вечірні курси при Кінгс Коледжі.
Рукопис першого роману "Бідняк і леді" ("The Poor Man and the Lady", 1867), відхилений відомими видавцями О. Макмілланом і Чеп-меном, Гарді особисто знищив. Радикалізм роману, який був "драматичною сатирою" на всі верстви англійського суспільства, його релігію та мораль, збентежив і Дж. Мередіта, котрий порадив автору-початківцю написати новий роман "зі суто художньою метою". Своєрідним експериментом став роман "Відчайдушні засоби" ("Desperate Remedies", 1871), виданий анонімно. Притаманні йому гострий сюжет, прийоми сенсаційного та детективного жанрів свідчили про безумовний вплив на молодого автора В. Коллінза, знаменитого майстра сенсаційної літератури.
З-під пера Гарді, який протиставляв "ремеслу" романістики "мистецтво" поезії, заявляючи, що лише життєві обставини спонукали його звернутися до прози, вийшло 14 романів (з 1871 по 1897), об'єднаних автором у три цикли: "Романи винахідливі та експериментальні"("Novels of Ingenuity and Exsperiment") — "Відчайдушні засоби", "Рука Етельберти" ("The Hand of Ethelbertha", 1876), "Байдужа" ("ALaodicean", 1881); "Романтичні історії та фантазії" ("A Pair of Blue Eyes", 1873), "Двоє на вежі" ("Two on a Tower", 1882), "Кохана" ("The Well —beloved", 1897); "Романи характерів і середовища" ("The Novels of Charakter and Environment") — "Під зеленим деревом" ("Under the Greenwood Tree", 1872), "Далеко від шаленої юрби" ("Far from the Madding Growd", 1874), "Повернення на батьківщину" ("The Return of the Native", 1878), "Мер Кестербріджа" ("The Mayor of Casterbridge", 1886), "Тесе із роду Д'Ербервіллів" ("Tess of the d'Urbervilles", 1891), "Джуд Непомітний" ("Jude the Obscure", 1895).
Назва циклу — "Романи характеру та середовища" — натякає на конфлікт, що лежить в основі романного циклу, а саме — на трагічне зіткнення людини (характеру) з обставинами, оточенням, коренями, порядком світобудови.
Відгукуючись на сучасні йому філософські та природничо-наукові теорії (А. Шопенгауер, Ч. Дарвін, позитивізм), Гарді осягав "велику драму" буття: у людині природний процес вступає у суперечність із самим собою на ґрунті свідомості. Свідомість людини — трагічна "провина", які відчужує її від природи і виводить за межі космологічної схеми, що прирікає на "нездійсненність" замислів, страждання і біль. Гарді був упевнений: людина не повинна "моделювати" свою поведінку на "очевидних" природних законах (інакше це призведе людство до саморуйнування). Таким чином, захищаючи свою духовну самоцінність, людина приречена на "трагедію" — єдино гідну її форму існування.
Трагедію "гідності, оточеної Неминучістю" Гарді втілив у просторі "наполовину вигаданого" краю Вессекс. Вессекс, у стародавні часи одне із семи саксонських королівств, у Гарді — модель усього універсуму, космос в мініатюрі. Закони світобудови безпосередньо виявлені тут у передбачуваному, ритуалізованому бутті селянської спільноти. Ритуали, які "постачають" переживаннями цілісності світу та знаннями про нього які дають патріархальній людині відчуття укоріненості в універсумі, є заданими, вершинними подіями "архетипних" сюжетів у романа "характерів і середовища" (ритуали, які відповідають річному циклу, — запалення Листопадових багать, Святкової вистави, Травневого дерева, Літнього танцю у "Поверненні на батьківщину"). Зменшення в останніх романах Гарді ролі "хору" простих смертних, селян, життя котрих незмінно проходить у повсякденних справах та клопотах, свідчить про втрату письменником віри у саме існування порядку в світі. У "Джуді Непомітному" трагічне "так мусить бути" змінюється іронічним "у будь-якому випадку, і так", яке заперечує будь-яку міфологічну надбудову.
У романах Гарді космізоване буття Вессекса т передбачає самосвідомості людини, самоцінності її духовної культури. Блудний син природи, трагічна людина Гарді шукає Бога у собі самій, творить Бога за своїм образом і подобою. Розділ у якому ми вперше знайомимося з Клаймсу Ібрайтом у "Поверненні на батьківщину", називається "Для мене царство — розум мій". Герой останнього роману циклу ("Джуд Непомітний") випереджує сучасний раціоналізм з його уявною самодостатністю. Соліпсична від'єднаність свідомості Тесе ("Тесе із роду Д'Ербервіллів") котра осягає світ як "психологічний феномен прирікає її на трагічну самотність. Зіткнення трагічної людини, котра намагається утвердити свою самоцінність, зі світопорядком, прагнення її до нового, достойного світу зазвичай вибувається у формі порушення актом її незалежної волі ритуального ритму, звичаю, закону, що упорядковує життя селянської спільноти. Погляд на життя як на спектакль дає героєві Гарді можливість активної поведінки, звільняє його з-під влади автоматичної, позасвідомої, колективної поведінки у патріархальному світі Вессексу.
Трагічні герої Гарді за масштабом своєї особистості цілком на рівні ситуації, вони "гідні" того порядку, який порушують. Романіст підтримує "божественний" статус своїх героїв "архетипною граматикою", надаючи їм рис помираючих богів, висвічує у них прометеївський первень.
У Гарді помилки, що коріняться у найкращих рисах людського характеру, — неодмінна умова життя. Втрата ілюзій, усвідомлення героєм страшної істини про "межі клітки", у якій він ув'язнений, поєднані зі смертю. Смерть як обов'язок, який неодмінно потрібно повернути трагічною людиною природі, передбачає певну життєву модель — долю. Під долею Гарді розуміє не беззмістовний фатум, а "вказівку" на межі індивідуальності. Оскільки в романах "характерів і середовища" зіткнення людини з порядком природи постає як її вихід з ритуалізованого світу вессекської спільноти, як у тій чи іншій формі загроза всьому світу, відновлення природного порядку втілюється в укладенні соціальної угоди поміж "вцілілими", звичайними людьми, як правило, в укладенні чи відновленні шлюбних відносин. У "вессекських" романах, як у міфах, смерть — початок життя.
Стиль Гарді-прозаїка вирізняють оголена сюжетність творів (пафос подійності — творчої, дієвої), "інтенсифіковане" — пластичне, образотворче — вираження внутрішнього змісту явищ, символізація.У 1888 р. Гарді зібрав опубліковані раніше в газетах і журналах твори малої епічної форми у цикл "Вессекські оповідання" ("Wessex Tales"). Згодом вийшли друком ще три збірки: "Група шляхетних дам" ("A Group of Noble Dames", 1891), "Маленькі іронії життя" ("Life's Little Ironies", 1894), "Змінена людина" ("A Changen Man", 1913), усього близько сорока повістей та оповідань.
У 1903—1908 pp. Гарді створив епічну драму "Династи" ("The Dynasts. An Epic Drama of the War with Napoleon"), в якій звернувся до епохи наполеонівських війн, втілив універсальну трагедію буття, трагедію нікчемності та марності вчинків людини у світі, керованому незбагненною іманентною Волею. У трактуванні Волі як творчого принципу універсуму відчутний вплив філософії А. Шопенґауера, котрий трактував історію як динамічне театральне видовище при внутрішньо незмінному смислі буття. Використання алегоричних образів Тіні землі, Духа років, Співчуття та ін. поєднується в "Династах" зі змалюванням конкретно історичних осіб і подій.
Останні три десятиліття життя Гарді присвятив поетичній творчості. Його віршова спадщина охоплює близько тисячі творів різноманітних жанрів, які склали вісім поетичних збірок: "Вессекські вірші" ("VJessex Poems", 1898), "Віршіпро минуле та теперішнє" ("Poems of the Past and the Present", 1902), "Хвилини осяянь"("Moments of Vision ahd Miscellaneous Verses", 1917), "Зимові слова" ("Winter Words", 1928) та ін. У віршах Гарді трепетно відтворює картини, легенди, голоси та образи патріархального Дорсета, яким знав він цей край у роки дитинства. Оживляючи безповоротно проминуле, він використовує драматичну форму віршованого діалогу. Частина віршів Гарді є своєрідним ліричним коментарем до подій і ситуацій його прозових творів, являє собою ліричні монологи героїв його романів та оповідань. Вершина ліричної поезії Гарді — цикл віршів, написаних у 1912—1913 pp., після отримання звістки про смерть його першої дружини, що глибоко схвилювала його:
Лист останній на гілці тріпоче
І, мов птиця, влітає в мій дім,
А дерева жаліються ночі,
Що розстались з убранням своїм...
Сухозлітка на руку упала,
А примарилося: це ти
Знов прийшла, як тоді, і сказала,
Що прозріла — нема сліпоти.
("Листопадова ніч", пер. Є. Крижевича)
Гарді вірить у злитість минулого і теперішнього, в одвічну повторюваність того, що було, у чому, на думку дослідників, полягає суть "міфологічності" його лірики. Поетична історія кохання нерозривно пов'язана в Гарді з повсякденними речами, природою, кожен прояв якої для нього одухотворений. У своїй поезії Гарді використовує традиційні розміри, але, прагнучи наблизити поетичну мову до розмовної, широко урізноманітнює ритм і строфу.
Творчість Гарді, у якій зійшлися "початки" та "кінці" літературної історії перехідного часу, належить і XIX, і XX ст. Твори, пристрасно поціновувані сучасниками, співзвучні тривогам і радощам людей "екзистенціальної" епохи своїм трагічним гуманізмом, відчуттям живого нерозривного зв'язку часів, природи та людини.
Окремі твори Гарді переклали Є. Крижевич, І. Понежа, О. Мокровольський, М. Венгренівська, Б. Кузяк, В. Діброва, В. Ружицький, П. Зернецький. С. Коршунова
Джерело :https://www.ukrlib.com.ua/bio-zl/printit.php?tid=5453
неділя, 2 червня 2024 р.
субота, 1 червня 2024 р.
Не дитяча література
Чим нас лякає Маркіз де Сад?
Автор фото,AlamyПідпис до фото,Кейт Вінслет та Джефрі Раш у фільмі "Перо маркіза де Сада"Article informationAuthor,Джейсон Фараго
Role,BBC Culture
Скандальний бунтар, письменник та філософ-вільнодумець XVIII століття залишив глибокий слід в нашій культурі. Кореспондент BBC Culture Джейсон Фараго пояснює, чому постать Маркіза де Сада й досить лякає нас.
"Вбий мене або прийми мене таким, яким я є, бо я не змінюся", – писав ув'язнений граф де Сад своїй дружині 1783 року. Найскандальніший автор XVIII століття не був схильний до компромісів.
За тих часів невиправний лібертін (прихильник нігілістичної філософії, що заперечує прийняті в суспільстві норми моралі. – Ред.), граф де Сад відбував 11-річне ув'язнення, але навіть за умови звільнення він не відмовився би від своїх принципів та пристрастей. Будь-яке відхилення від своєї істинної природи дорівнювало для нього смерті.
Автор фото,GettyПідпис до фото,Югес де Сад - нащадок скандального письменника у камері Венсенського замку, де був ув'язнений маркіз де Сад
Знову відкритий у популярній культурі але й досі незбагненний, де Сад став об'єктом двох виставок у Парижі, які пропонують новий погляд на одну з найтемніших та найвпливовіших постатей європейської культури. "Сад: Напад на сонце" – експозиція у паризькому Музеї д'Орсе – це амбіційна спроба переглянути історію сучасного мистецтва через призму його радикальних творів.
Прямо через дорогу в іншій паризькій галереї – Музеї листів та рукописів – представлена колекція книг та епістолярних творів де Сада, зокрема рукопис його найбільш зухвалого та скандального роману "120 днів Содому, або Школа розпусти".
Обидві експозиції дозволяють глядачам глибше замислитися про нерозривний культурний зв'язком між добою де Сада та сьогоденням.
Наше сприйняття XVIII століття – не тільки у Франції, але і в сучасних їй Сполучених Штатах – іноді може бути трохи однобічним, трохи оманливим. Доба Просвітництва означає сплеск раціональної думки, науки та гуманізму, але це далеко не все, що визначає цю епоху.
Автор фото,GettyПідпис до фото,Бронзовий череп маркіза де Сада
Маркіз де Сад, який помер майже двісті років тому, безперечно фігура Просвітництва. Він захоплювався Руссо, якого тюремники не дозволяли йому читати. Але він був також першим, хто завдав міцного удару (і самому де Саду сподобалася би ця метафора) проти верховенства розуму і раціо, і став співцем бунтарства, радикалізму та антигуманізму.
Ці ідеї стали величезним обуренням XVIII століття, але вони продовжують лунати в мистецтві, літературі та філософії протягом двох останніх століть.
Аристократ-провокатор
Донасьєн Альфонс Франсуа де Сад народився в 1740 році і був надзвичайно складною постаттю. Він був аристократом, радикалом, делегатом Національного Конвенту за часів Французької революції, а потім відмовився від свого титулу, коли почалася Епоха терору.
Він – автор найбільш провокативних романів в історії, але його перу також належать невиразні, цілком пристойні п'єси. І він, звичайно, мав помітний смак до грубих форм сексу, що отримали його ім'я, але, як свідчить навіть поверхневий огляд літератури XVIII століття, вони зовсім не були такими надзвичайними для того часу.
Автор фото,GettyПідпис до фото,Замок Соман, де Донасьєн Альфонс Франсуа де Сад провів частину свого дитинства
Як колись зауважив видатний дослідник сексуальності – Мішель Фуко (французький філософ та історик ХХ століття. – Ред.) – садизм – це не "практика, стара, як Ерос", а радше "масовий культурний феномен, який з'явився саме наприкінці XVIII століття".
Услід за Вольтером та Руссо, де Сад писав романи, які треба читати двома способами: як розважальну літературу і як філософські трактати. Навіть в його найбільш обурливих творах де Сад не був насправді порнографічним письменником.
У ранній редакції "120 днів Содому" у нескінченних описах тілесних тортур та жорстокостей немає жодного сексуального натяку.
Навіть його найкращий роман "Жустина, або нещастя доброчинності ", у якому священик-розпусник зваблює дівчину, шокував французьке суспільство зовсім не відвертими сценами.
Автор фото,GettyПідпис до фото,Рукопис роману "Жустина, або нещастя доброчинності"
Справжнє обурення викликала мораль роману, яка твердила, що зловживання довірою людини є не тільки прийнятим, але й доброчесним. Істинна доброчесність, на думку філософа, це до кінця втілювати свої найтемніші та найбільш руйнівні пристрасті, навіть за рахунок життя іншої людини.
Маркіз також не мав нічого проти вбивства, хоча і був завзятим противником смертної кари. Але вбити людину у пориві пристрасті – це одне, а раціоналізувати вбивство законом – це вже справжнє варварство.
Підступні та жорстокі дії для Маркіза де Сада не були відхиленням від норми. Він вважав їх невід'ємною частиною людської природи. Більше того, казав де Сад, раціональна філософія Просвітництва – це побічний продукт цих глибинних бажань. Темні бажання керують людьми значно більше, ніж будь-який раціональний імпульс. Благородство – обман. Жорстокість – природна. Аморальність – єдина мораль, а гріх – єдина чеснота.
Поганий вплив
Не лише книги Маркіза де Сада, але й все його життя було сповнене гріховностей та надмірностей. Він провів третину свого життя в тюрмах, зокрема в Бастилії у 1789 року, в також в божевільнях.
Його книги були заборонені невдовзі після смерті у 1814. Але поки твори де Сада припадали пилом на полицях, його темна мораль почала швидко поширюватися.
Автор фото,GettyПідпис до фото,На полотнах Франсіска Гойї, як і в романах де Сада, безглуздя перемагає розум
Франсіско Гойя (іспанський художник XVIII-XIX століття) у перервах між портретами іспанської королівської родини, працював над божевільною серією гравюр – "Капрічос", "Лихоліття війни", "Покійні мрії" – у яких жорстокість перемагає чесноту, а безглуздя – раціональність.
Його найвідоміша гравюра "Сон розуму народжує чудовиськ" зображує сплячу людину, можливо, самого художника, над яким кружляють кошмарні звірі – плід його фантазій.
Коли Мішель Фуко побачив гравюри Гойї – живописний аналог літературних творів де Сада, – він заявив: "Західний світ отримав можливість замінити розум насильством… Після де Сада і Гойї безглуздя стала вирішальною силою сучасного світу ".
Хоча образи жорстокості та насильства, які сколихнув де Сад, зустрічаються в творчості багатьох художників початку XIX століття, особливо Ежена Делакруа та Теодора Жеріко, самі його твори були мало відомі.
Тільки наприкінці століття "божественний маркіз" був знову відкритий. Деякі, щоправда, трохи буквально зрозуміли його філософію, як вікторіанський поет Чарльз Свінберн, який обожнював де Сада і писав під псевдонімом довгі епоси про хлопчиків, яких січуть батогами.
Автор фото,AlamyПідпис до фото,Книги маркіза де Сада були заборонені невдовзі після його смерті у 1814
Але видатні письменники тієї доби бачили у творчості де Сада дещо більше – філософ перегорнув світ з ніг на голову.
"Квіти зла" Шарля Бодлера повернули у літературу ідеологію де Сада. Фрідріх Ніцше, чиє сексуальне життя було закритим настільки же, наскільки воно було відвертим у самого Маркіза, багато чим зобов'язаний скандальному філософу.
Гійом Аполлінер, поет, який придумав слово сюрреалізм, редагував першу повну збірку творів де Сада. А інші сюрреалісти нерідко знаходили натхнення в його творах, де сцени насильства та сексу перебільшені до абсурду.
І не тільки вони. "Серце темряви" англійсько-польського письменника Джозефа Конрада, який зображує керівника колонії, що збожеволів у Конго, – це роман у дусі де Сада.
Так само як і "Смерть у Венеції" – декадентський шедевр Томаса Манна про боротьбу із темними бажаннями.
Важко собі уявити Зигмунда Фрейда без де Сада, який століття заздалегідь пояснив, що лібідо стоїть у центрі людської природи.
Автор фото,GettyПідпис до фото,Погляди маркіза де Сада на природу людства сьогодні як ніколи актуальні
Прямим спадкоємцем де Сада у кіно став італійський режисер П'єр Паоло Пазоліні, який екранізував "120 днів Содому". Але вплив філософа можна простежити у багатьох кінотрадиціях: від "Імперії почуттів" Нагіса Осіми до трешових кінострічок Джона Вотерса у 1980-і.
Він скрізь, але він і досі лякає нас. Чому? Тому що фігура де Сада не піддається об'єктивному аналізу. Те, за що виступає де Сад – це не свобода, це крайність.
Він пророк світу, що перевищує свої межі. І у сучасному світі, який балансує на краю своїх можливостей – політичних, економічних, екологічних – його темне бачення людства здається як ніколи доречним.
Джерело:https://www.bbc.com/ukrainian/vert_cul/2015/06/150618_vert_cul_marquis-de-sade-still-shocking_vp
Автор фото,AlamyПідпис до фото,Кейт Вінслет та Джефрі Раш у фільмі "Перо маркіза де Сада"Article informationAuthor,Джейсон Фараго
Role,BBC Culture
Скандальний бунтар, письменник та філософ-вільнодумець XVIII століття залишив глибокий слід в нашій культурі. Кореспондент BBC Culture Джейсон Фараго пояснює, чому постать Маркіза де Сада й досить лякає нас.
"Вбий мене або прийми мене таким, яким я є, бо я не змінюся", – писав ув'язнений граф де Сад своїй дружині 1783 року. Найскандальніший автор XVIII століття не був схильний до компромісів.
За тих часів невиправний лібертін (прихильник нігілістичної філософії, що заперечує прийняті в суспільстві норми моралі. – Ред.), граф де Сад відбував 11-річне ув'язнення, але навіть за умови звільнення він не відмовився би від своїх принципів та пристрастей. Будь-яке відхилення від своєї істинної природи дорівнювало для нього смерті.
Автор фото,GettyПідпис до фото,Югес де Сад - нащадок скандального письменника у камері Венсенського замку, де був ув'язнений маркіз де Сад
Знову відкритий у популярній культурі але й досі незбагненний, де Сад став об'єктом двох виставок у Парижі, які пропонують новий погляд на одну з найтемніших та найвпливовіших постатей європейської культури. "Сад: Напад на сонце" – експозиція у паризькому Музеї д'Орсе – це амбіційна спроба переглянути історію сучасного мистецтва через призму його радикальних творів.
Прямо через дорогу в іншій паризькій галереї – Музеї листів та рукописів – представлена колекція книг та епістолярних творів де Сада, зокрема рукопис його найбільш зухвалого та скандального роману "120 днів Содому, або Школа розпусти".
Обидві експозиції дозволяють глядачам глибше замислитися про нерозривний культурний зв'язком між добою де Сада та сьогоденням.
Наше сприйняття XVIII століття – не тільки у Франції, але і в сучасних їй Сполучених Штатах – іноді може бути трохи однобічним, трохи оманливим. Доба Просвітництва означає сплеск раціональної думки, науки та гуманізму, але це далеко не все, що визначає цю епоху.
Автор фото,GettyПідпис до фото,Бронзовий череп маркіза де Сада
Маркіз де Сад, який помер майже двісті років тому, безперечно фігура Просвітництва. Він захоплювався Руссо, якого тюремники не дозволяли йому читати. Але він був також першим, хто завдав міцного удару (і самому де Саду сподобалася би ця метафора) проти верховенства розуму і раціо, і став співцем бунтарства, радикалізму та антигуманізму.
Ці ідеї стали величезним обуренням XVIII століття, але вони продовжують лунати в мистецтві, літературі та філософії протягом двох останніх століть.
Аристократ-провокатор
Донасьєн Альфонс Франсуа де Сад народився в 1740 році і був надзвичайно складною постаттю. Він був аристократом, радикалом, делегатом Національного Конвенту за часів Французької революції, а потім відмовився від свого титулу, коли почалася Епоха терору.
Він – автор найбільш провокативних романів в історії, але його перу також належать невиразні, цілком пристойні п'єси. І він, звичайно, мав помітний смак до грубих форм сексу, що отримали його ім'я, але, як свідчить навіть поверхневий огляд літератури XVIII століття, вони зовсім не були такими надзвичайними для того часу.
Автор фото,GettyПідпис до фото,Замок Соман, де Донасьєн Альфонс Франсуа де Сад провів частину свого дитинства
Як колись зауважив видатний дослідник сексуальності – Мішель Фуко (французький філософ та історик ХХ століття. – Ред.) – садизм – це не "практика, стара, як Ерос", а радше "масовий культурний феномен, який з'явився саме наприкінці XVIII століття".
Услід за Вольтером та Руссо, де Сад писав романи, які треба читати двома способами: як розважальну літературу і як філософські трактати. Навіть в його найбільш обурливих творах де Сад не був насправді порнографічним письменником.
У ранній редакції "120 днів Содому" у нескінченних описах тілесних тортур та жорстокостей немає жодного сексуального натяку.
Навіть його найкращий роман "Жустина, або нещастя доброчинності ", у якому священик-розпусник зваблює дівчину, шокував французьке суспільство зовсім не відвертими сценами.
Автор фото,GettyПідпис до фото,Рукопис роману "Жустина, або нещастя доброчинності"
Справжнє обурення викликала мораль роману, яка твердила, що зловживання довірою людини є не тільки прийнятим, але й доброчесним. Істинна доброчесність, на думку філософа, це до кінця втілювати свої найтемніші та найбільш руйнівні пристрасті, навіть за рахунок життя іншої людини.
Маркіз також не мав нічого проти вбивства, хоча і був завзятим противником смертної кари. Але вбити людину у пориві пристрасті – це одне, а раціоналізувати вбивство законом – це вже справжнє варварство.
Підступні та жорстокі дії для Маркіза де Сада не були відхиленням від норми. Він вважав їх невід'ємною частиною людської природи. Більше того, казав де Сад, раціональна філософія Просвітництва – це побічний продукт цих глибинних бажань. Темні бажання керують людьми значно більше, ніж будь-який раціональний імпульс. Благородство – обман. Жорстокість – природна. Аморальність – єдина мораль, а гріх – єдина чеснота.
Поганий вплив
Не лише книги Маркіза де Сада, але й все його життя було сповнене гріховностей та надмірностей. Він провів третину свого життя в тюрмах, зокрема в Бастилії у 1789 року, в також в божевільнях.
Його книги були заборонені невдовзі після смерті у 1814. Але поки твори де Сада припадали пилом на полицях, його темна мораль почала швидко поширюватися.
Автор фото,GettyПідпис до фото,На полотнах Франсіска Гойї, як і в романах де Сада, безглуздя перемагає розум
Франсіско Гойя (іспанський художник XVIII-XIX століття) у перервах між портретами іспанської королівської родини, працював над божевільною серією гравюр – "Капрічос", "Лихоліття війни", "Покійні мрії" – у яких жорстокість перемагає чесноту, а безглуздя – раціональність.
Його найвідоміша гравюра "Сон розуму народжує чудовиськ" зображує сплячу людину, можливо, самого художника, над яким кружляють кошмарні звірі – плід його фантазій.
Коли Мішель Фуко побачив гравюри Гойї – живописний аналог літературних творів де Сада, – він заявив: "Західний світ отримав можливість замінити розум насильством… Після де Сада і Гойї безглуздя стала вирішальною силою сучасного світу ".
Хоча образи жорстокості та насильства, які сколихнув де Сад, зустрічаються в творчості багатьох художників початку XIX століття, особливо Ежена Делакруа та Теодора Жеріко, самі його твори були мало відомі.
Тільки наприкінці століття "божественний маркіз" був знову відкритий. Деякі, щоправда, трохи буквально зрозуміли його філософію, як вікторіанський поет Чарльз Свінберн, який обожнював де Сада і писав під псевдонімом довгі епоси про хлопчиків, яких січуть батогами.
Автор фото,AlamyПідпис до фото,Книги маркіза де Сада були заборонені невдовзі після його смерті у 1814
Але видатні письменники тієї доби бачили у творчості де Сада дещо більше – філософ перегорнув світ з ніг на голову.
"Квіти зла" Шарля Бодлера повернули у літературу ідеологію де Сада. Фрідріх Ніцше, чиє сексуальне життя було закритим настільки же, наскільки воно було відвертим у самого Маркіза, багато чим зобов'язаний скандальному філософу.
Гійом Аполлінер, поет, який придумав слово сюрреалізм, редагував першу повну збірку творів де Сада. А інші сюрреалісти нерідко знаходили натхнення в його творах, де сцени насильства та сексу перебільшені до абсурду.
І не тільки вони. "Серце темряви" англійсько-польського письменника Джозефа Конрада, який зображує керівника колонії, що збожеволів у Конго, – це роман у дусі де Сада.
Так само як і "Смерть у Венеції" – декадентський шедевр Томаса Манна про боротьбу із темними бажаннями.
Важко собі уявити Зигмунда Фрейда без де Сада, який століття заздалегідь пояснив, що лібідо стоїть у центрі людської природи.
Автор фото,GettyПідпис до фото,Погляди маркіза де Сада на природу людства сьогодні як ніколи актуальні
Прямим спадкоємцем де Сада у кіно став італійський режисер П'єр Паоло Пазоліні, який екранізував "120 днів Содому". Але вплив філософа можна простежити у багатьох кінотрадиціях: від "Імперії почуттів" Нагіса Осіми до трешових кінострічок Джона Вотерса у 1980-і.
Він скрізь, але він і досі лякає нас. Чому? Тому що фігура де Сада не піддається об'єктивному аналізу. Те, за що виступає де Сад – це не свобода, це крайність.
Він пророк світу, що перевищує свої межі. І у сучасному світі, який балансує на краю своїх можливостей – політичних, економічних, екологічних – його темне бачення людства здається як ніколи доречним.
Джерело:https://www.bbc.com/ukrainian/vert_cul/2015/06/150618_vert_cul_marquis-de-sade-still-shocking_vp
Підписатися на:
Дописи (Atom)