Стань частинкою великої команди!

 До Дня слов’янської писемності і культури. 

За часів Київської Русі в літературі використовувалася церковнослов‘янська мова Кирила і Мефодія, що є діалектом болгарської. Натомість, українська мова була присутня в законодавчих збірках, князівських грамотах та в побутових написах.

Серед останніх були й чимало графіті Софії Київської. 

Стіни Святої Софії дозволяють бачити на одному й тому ж матеріалі, як змінювалася наша мова упродовж останнього тисячоліття. Як виявляється, змінилася вона незначно, принаймні, не більше, ніж за той же час французька чи англійська.

Отже, що ми бачимо у графіті Софії Київської?

По-перше, закінчення (ові-, єві-) в іменах буквально в сотнях графіті: "Господи помози рабу своєму Ставърови", "Господи помози рабу своєму Борисови владьдцу", "Георгиеви и мечнику княжу Васильви", "Господи помози рабо поп своим Павлоу, Семенови, Кузови, Фомѣ, Пеоновѣ", "Господи помози рабу своєму Безуєві Івану отроку Добинича і Марієві (від чоловічого імені Марій) с ним", а також "Лазореви", "Григореви", "Григорієви", "Гаврилови", "Семенови", "Павълови", "Фсыпорови", "Даниловы", "Данилови", "Гнатови", "Федорови", "Феодорови", "Оугринови", "Василеви" тощо.

Характерне для української мови чергування "к" і "ц", "к" і "ч": "Господи помози Луцѣ владичину дияку".

Нагадаю, за часів Київської Русі церковнослов’янське "ѣ" читалося як українське "і". Наявні в "Слові о полку Ігоревім", а також у численних літописах різнонаписання на кшталт "дѣвицею – дивицею" свідчать про те, що ѣ у "Слові о полку Ігоревім" вимовляється як "і", "и".

В російській мові церковнослов’янське "ѣ" здебільшого трансформувалося в "е". Однак навіть у російській мові в коренях деяких слів, наприклад, у таких як "сидеть" – від церковнослов’янського сѣдѣти, "повелитель" – від повелѣти, "свидетель" – від вѣдѣти, дотепер збереглася споконвічна вимова.

Характерне для української мови заміна "ф" на "хв": "Сподоби мя грішнаго отче Хведа не поби сноуа зъ черньцями".

Характерні для української мови прізвища: "Іоан Сліпко", "інока Спысовича", "Иван Хоудый", "Жадько", "Неженович", "Янчин".

Чітка "ы" відповідно з правилами української фонетики: "роусьскый князь благый", "русьскыи кънягыни", "великый", "Всеволожа княгыня", "послухы" (свідки).

Кличний відмінок, властивий українській мові: "Святый Пантелѣмоне", "О горе тобѣ Андрониче охъ тобѣ небоже".

Українське закінчення дієслів "-ити", "-іти": "Бо суть ісъподоб поулучити млсть от тебе",

українське закінчення "у" в родовому відмінку однини чоловічого роду: "Аврам отмолися з того спору".

Властиве українській мові м'яке "ц" наприкінці слів: "чернця", "помилуй Валерця", "поможи Архипцю".

Типово українські фрази: "Никон псал въ неділу посередь съпаса","Господи помози рабу своєму Ігнатеви на пръзъвище ми има Саєтат", "Отпил крзу би ту коли" (автор графіті кається, що пропив у Києві корзно – плащ), "Попаше Коузьма порося" (автор кається, що їв у піст свинину), "мати не хотячи дѣтичя бѣжя гет".

Останню фразу в книзі Висоцького переклали так: "Мать, не желая ребёнка, бежала прочь…". А українського перекладу не потрібно.

Характерні для української мови імена: "Михалко", "Стипъко", "Гнат" поряд з "Ігнат", зрештою "Володимиръ" при згадці про смерть Володимира Мономаха, на тому ж стовпі храму, де є згадка про поховання його батька Всеволода.

Цікаво, що стародавні написи допомагають нам вивчати українську мову, а українська мова допомагає вченим вивчати стародавні написи.

Наприклад, на Софії Київської є повідомлення про купівлю "княгинею Всеволодовою" "Боянової землі" за 700 гривень "драницями": "А передъ тими послухы купи землю княгыни Бояню всю и вдала на неи семѣдесят гривѣнь соболии а в том драниць семѣсту гривѣнь".

Яких тільки гіпотез не висловлювали російські вчені щодо того, що таке "драниці", доки не згадали українську мову. Плату було внесено шкірками соболів, "драницями", десятина з якої пішла на Софію.

Мова графіті за своєю суттю є архаїчною українською, з домішком церковнослов‘янізмів, та, подекуди, грецизммів. Усе це XI-XIV століття. До речі, простий народ навряд чи широко використовував навіть ці обмежені іноземні вкраплення.

Виводити українську мову з польського, тюркського чи тим більше австрійського впливу – рідкісна маячня.

Русини, як тоді називали українців Середньої Наддніпрянщини, а з кінця ХІІ століття – і західних українців, вже в ХІ столітті мали цілком відмінні мовні особливості, які чітко фіксуються з тогочасних письмових джерел.

Крім того, певний вплив тюрків на Київську Русь відбувався вже за часів князя Ярослава Мудрого. Тобто виходить, що цей вплив мав місце під час найбільшого розквіту Київської Русі в ХІ-ХІІ століттях.

Крім того, українці, в тому числі й західні, чи не найбільш запекло відстоювали свою самобутність саме від поляків.

В умовах Середньовіччя неможливо змінити мову народу усього лише за 80 років. Адже осередком літературної української мови є Полтавщина і Чернігівщина, а ці території перебували у складі Польщі лише з 1569 по 1648 роки.

Між тим, письмові пам’ятки України XVI і XVII століть не фіксують жодних суттєвих змін у своїй мові. За цей час чимало людей на цих землях не встигли зіткнутися з польською адміністрацією, не те що змінити дідівську мову.

Українську мову не змогло викорчувати значно триваліший і жорсткіший тиск, який протягом останніх двох століть включав асиміляторський вплив спільної армії, ЗМІ тощо.

Натомість, у Росії російська мова виникла насамперед на основі церковнослов'янської мови, створеної просвітниками Кирилом і Мефодієм та привнесеної разом із церковною грамотою князями з династії Рюриковичів й адаптованої змішаним слов'яно-фіно-угорським населенням.

Якщо це населення у 18 столітті за царським наказом почало називати себе росіянами, це аж ніяк не вплинуло ані на мову княжого Києва, в літописах – "Кыєва"!, ані на його історію.

Хоча більшовики знищили безліч храмів, згадати хоча б унікальний Михайлівський Золотоверхий собор з його мозаїками, фресками й тими ж таки, вже втраченими графіті, того, що зафіксувалося на папері, цілком вистачає, щоб зрозуміти, якою мовою говорила "мати міст Руських".

Просто коли українською мовою писалися графіті Софії Київської, австрійського генштабу ще не було. Та й саме Австрійське герцогство виникло лише 1156 року, через 3 десятиліття після Володимира Мономаха.

Графіті з Софії Київської українською мовою, 11-12 століття: "мати не хотячи дѣтичя бѣжя гет".

@Олексій Палій