Сценарій літературно-краєзнавчого ретропогляду
https://libgonchar.org/images/stories/zerov.pdf ЧАРОДІЙ СЛОВА Біобібліографічний покажчик
https://libgonchar.org/index.php?option=com_content&view=article&id=99:q-q&catid=60&lang=uk Богом посланий патрицій: труди і дні біобібліографічний покажчик
https://library.kr.ua/wp-content/uploads/2021/01/zerov.pdfПрезентація
https://naurok.com.ua/prezentaciya-zerov-mikola-kostyantinovich-212134.htmlМикола Зеров
26.04.1890 — 03.11.1927
“Закоханий у вроду слів,
Усіх Венер єдину піну,
Ти чародійно зрозумів
І мідних римлян, і Тичину.”
(Максим Рильський, 1922)
Дитинство поета і літературознавця Миколи Зерова минуло серед мальовничої природи, в родинній атмосфері, де народні пісні, які йому співала мати, стали тим сприятливим середовищем, що зформувало його самоусвідомлення та загальну культуру: «Я народився в м. Зінькові, на Полтавщині, 14 (26 по новому) квітня 1890 р. Батько – учитель, потім – завідуючий городською школою, нарешті – у 1905 р. – інспектор народних шкіл; мати – з дрібного землевласницького роду Яреськів – з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство».
Родина Зерових, 1918
Завдяки батькам, усі діти в сім’ї Зерових (дві доньки і п’ятеро синів) здобули добру освіту. Закінчивши Зіньківську школу (де його однокласником був Павло Губенко, майбутній Остап Вишня), Микола Зеров продовжив навчання у Охтирській гімназії, а з переїздом батьків до Переяслава у 1903 році, перейшов до Першої Київської гімназії, де пробув до 1908 року. Вчився Микола блискуче. Зі спогадів однокласників, він мав виняткову пам’ять та неабияку ерудицію, був веселим, радісним.
Закінчивши гімназію, у 1908 році Микола Зеров вступає на історико-філологічний факультет університету святого Володимира (Київського університету). Його першою грунтовною науковою роботою стала курсова робота «Літопис Грабянки як історичне джерело і літературна пам’ятка». Від 1912 року, ще будучи студентом, він друкується в українському педагогічному журналі для сім’ї і школи «Світло», а з наступного року досить регулярно виступає з рецензіями в газеті «Рада». В ці ж роки Микола Зеров стає активним членом української студентської громади, виступає з доповідями, бере участь в обговоренні літературних і політичних проблем. На похованні Бориса Грінченка 9 травня 1910 року Зеров виголошує палке прощальне слово від студентства.
В травні 1914 року Микола Зеров блискуче захищає дипломну роботу.
По закінченню університета Зерова Миколу Костянтиновича 1 серпня 1914 року було призначено викладачем історії та латини Златопільської чоловічої, а з жовтня 1916 року – ще й жіночої гімназії. З 1917 року Зеров стає викладачем латини та секретарем педагогічної ради в Другій Київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства.
Водночас він бере активну участь в українському літературному житті. Один із перших перекладів Зерова з Леконта де Ліля був надрукований у 1918 році в номері збірника «На пути к искусству».
Протягом 1918-1920-х рр. Микола Зеров паралельно викладає українознавство в Архітектурному інституті, працює редактором критико-бібліографічного журналу «Книгарь» (1918 – 1920 рр.). У 1920 році у видавництві «Друкарь» вийшла у світ його «Антологія римської поезії» – переклади з Катулла, Вергілія, Горація, Проперція, Овідія й Марціала. У цей же час Микола Зеров увійшов до елітарного гуртка діячів української культури, членами якого були Г. Нарбут, П. Зайцев, В. Модзалевський.
У 1920 році Микола Зеров одружується з Софією Лободою. Зі спогадів дружини Софії: «Коли я пригадую молоді роки, образ Миколи Костьовича постає передо мною цілком виразно. Він був середнього зросту, досить стрункий, худорлявий, одягався скромно, але дбайливо; взуття було вбоге, як і у всіх студентів у ті роки, але завжди чисте. Гарним на вроду він не виглядав, але й не помітити його серед натовпу студентів теж було неможливо. Він явно вирізнявся умінням поводитися якоюсь милою та природною інтелігенцією. Правильний овал обличчя, велике розумне чоло з зачесаним догори прямим волоссям, невеликі, але дуже уважні, трохи насмішкуваті сірі очі і дещо повняві, складені в іронічно-добротливу посмішку губи…».
З голодного Києва його запрошують на роботу в Баришівську соціально-економічну школу, де він працює близько трьох років. Саме тут написано всі вірші його збірки «Камена» (1924 р.). Також в Баришівці Зеров зробив багато перекладів, написав низку сонетів та сатир-пародій, кілька невеликих оповідань. Про життя в містечку неподалік від Борисполя він написав:
Під кровом сільських муз, в болотяній Лукрозі,
Де розум і чуття – все спить в анабіозі,
Живем ми, кинувши не Київ – Баальбек,
Оподаль від розмов, людей, бібліотек
Ми сіємо пашню на неродюче лоно.
З 1 жовтня 1923 р. Микола Зеров – професор української літератури Київського Інституту народної освіти (так звався тоді Київський університет), співробітник Академії наук. Тоді ж розпочинає читати свої блискучі лекції, які часто зривають бурхливі оплески (про лекції Зерова серед студентів ходили легенди). Одночасно викладав українську літературу в Київському кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі, читав у залізнично-експлуатаційному технікумі, був професором Київського інституту лінгвістичної освіти, зокрема керував кафедрою теорії й історії перекладу, як громадське навантаження у 1931 – 1933 рр. викладав історію української літератури ще й у вечірньому освітянському університеті. Друкував статті, рецензії, відгуки, гляди, нотатки, передмови в таких виданнях: «Світло», «Рада», «Літературно-науковий вісник», «Труд», «Вільна українська школа», «Книгар», «Нова громада», «Червоний шлях», «Життя й революція», «Бібліологічні вісті», «Глобус», «Друкар», «Слово», «Сяйво», «Книгоспілка».
Микола Зеров справедливо вважається лідером “неокласиків” — групи поетів, перекладачів, літературознавців і критиків, до якої зараховують також О. Бургардта, М. Драй-Хмару, М. Рильського і І. Филиповича. Естетичну платформу неокласиків Микола Зеровлаконічно виклав у вірші «Pro Domo»:
Класична пластика і контур строгий,
І логіки залізна течія –
Оце твоя, поезіє, дорога.
У 1923 році «неокласики» з’їхалися до Києва й об’єднались у рамках АСПИСу (Асоціація письменників). У грудні 1923 року відбулася перша зустріч Зерова з Миколою Хвильовим, коли той приїхав до Києва у складі харківської письменницької делегації «Гарту». Вони влаштовують літературні вечори, на яких намагаються згуртувати мистецькі сили, аби спрямувати їх у річище конструктивної праці. Микола Зеров наголошував: «Ми повинні повсякчас заявляти про потребу уважного відношення до всякої культурної цінності. Ми повинні заявити, що ми хочемо такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми – повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, – а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар’єризм «человека из организации», а художня вибагливість автора перш за все до самого себе».
У своїй оригінальній поетичній творчості Зеров віддав, перевагу сонетам і александрійським віршам, які вирізнялися досконалістю форми і глибинним філософським проникненням у буття.
Поета хвилювали теми, сюжети світової літератури. Сонети “Олександрія”, “Аргонавти”, “Чистий четвер”, “Обри” ознайомлюють нас зі сторінками грецької, єврейської, готської культур. Та з не меншим трепетом він звертається і до сторінок слов’янської історії: “Князь Ігор”, “Сон Святослава”, “Куліш”. Будучи людиною сором’язливою, Микола Зеров зауважував, що його віршам притаманна синтаксична одноманітність, обмеженість лексики.
Як перекладач він здійснив багато в чому неперевершені і на сьогодні інтерпретації латиномовної античної спадщини, французьких “парнасців”, а також творів багатьох інших класичних поетів.
Зерову також належить значна кількість змістовних досліджень з історії української літератури, присвячених творчості Лесі Українки, Анатолія Свидницького, п Ю. Федьковича, Я. Щоголева, П. Куліша, М. Черемшину, М. Старицького тощо. Окремими виданнями на Україні вийшли книжки “Леся Українка”, “Нове українське письменство” (1924), “До джерел” (1926), “Від Куліша до Винниченка” (1929).
Микола Зеров був прекрасним оратором-полемістом: умів і любив виступати перед студентами, слухачами курсів, любив вести публічні дискусії і робив це так віртуозно, логічно й ґрунтовно аргументуючи, що часто зривав бурхливі оплески слухачів. Не раз йому Софія Федорівна, його дружина зауважувала: «Оплески пробачають лише артистам, а ти не артист, – тобі їх не пробачать!» І не пробачили.
Сонет «Чистий четвер», написаний Зеровим ще в 1921 році у Баришівці, наповнений трагічними передчуттями, з якими жив поет-інтелектуал все своє коротке життя.
Свічки і теплий чад. З високих хор
Лунає спів туги і безнадії,
Навколо нас – кати і кустодії,
Синедріон, і кесар, і претор.
Це долі нашої смутний узор,
Це нам пересторогу півень піє,
Для нас на дворищі багаття тліє
І слуг гуде архієрейський хор.
І темний круг євангельських історій
Звучить як низка тонких алегорій
Про наші підлі і скупі часи.
А за вікном, на цвинтарі, в притворі
Пташиний спів, дитячі голоси
І в вогкому повітрі вогкі зорі.
З кінця 20-х років почалося справжнє політичне цькування письменника. Починаючи з 1926 року, Зеров виступає лише як літературний критик, багато працює над «Збірником з теорії та історії письменства», перший випуск якого побачив світ під назвою «Література» (1928).
Микола Зеров береться за серію передмов до видань української класики в «Дешевій бібліотеці красного письменства», пише тексти до альбому портретів «Письменники Радянської України» (1928), спільно з іншими готує антологію французької поезії, подеколи друкується в журналах. У 1929 р. встигає вийти його книжка «Від Куліша до Винниченка». Проте події нагніталися, насувалися як фатум.
У 1930 році Зерова допитували на суді як свідка у так званому “процесі СВУ”.
З 1 вересня 1934 року Миколу Зерова усунено од викладання в Київському університеті, а через два місяці відсторонено і від наукової роботи. 1 листопада наказом ректора без пояснення причин професора М. Зерова увільнено з університету.
Наприкінці 1934 року, в десятирічному віці, помер від скарлатини його єдиний син Котик (так ласкаво батьки називали свого сина Костянтина)… Доглядаючи за ним в лікарні, заразилася від нього на скарлатину і дружина. На самоті зустрів Микола Костянтинович жорстокий удар долі, сам поховав сина.
“Дуже важко було йому перенести втрату сина. Вперше змінили йому його сила волі і життєрадісність, якими завжди він так помітно відрізнявся. Він говорив про дитину, що це був «щасливий десятирічний сон, який ніколи вже не повториться». Свої переживання, пов’язані з важкою втратою, Зеров відобразив в сонетах «То був щасливий десятьлітній сон», «Тут теплий Олексій», в елегійному дистиху «Сон» і в російському вірші «Немеет сердце, скорбью налитое…»“, – згадувала Софія Зерова.
Відторгнутий владою, покинутий більшістю київських друзів, на початку 1935 року Зеров виїздить до Москви, сподіваючись там знайти бодай тимчасову роботу, але в ніч із 27 на 28 квітня 1935 року він був заарештований на станції Пушкіне. 20 травня Миколу Зерова відпроваджено до Києва для слідства. Звинувачення: керівництво контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією.
Після місяців допитів, катувань і ганебного «суду» в лютому 1936 року Зерова висилають на Соловки.
Режим у таборі напочатку був більш-менш терпимим. За станом здоров’я Микола Зеров не міг працювати лісорубом. Йому випало прибирати кімнати господарської служби. Після закінчення роботи міг у комірчині сторожа віддаватися улюбленим заняттям — перекладам, історико-літературним студіям. За багатьма свідченнями, він завершив багаторічну роботу над українською версією “Енеїди” Вергілія. В одному із листів до дружини він пише про те, що закінчив перекладати цей твір. Переклад досі не знайдено. Як не знайдені інші рукописи (наприклад, «Пісня про Гайавату»), зошит зі спогадами із дитячих літ тощо.
Тягар робочих літ наліг мені на плечі,
Стих безтурботний сміх і споважніли речі,
І голос чую я настирливо-шорсткий:
«Лукавий наймите, а де ж доробок твій?
Де плід твоїх трудів і творчості твоєї,
Чи ж добре ти робив над чорною ріллею,
Чи встигнеш, поки день, скінчить свої жнива?»
Як гірко слухати оті терпкі слова
І як не заздрить вам і молодості вашій,
Цій сповненій вина і ненадпитій чаші,
Цій гострій свіжості передсвітних годин,
Цій смужечці зорі над тихим сном долин!
Без будь-яких додаткових підстав і пояснень “справа Зерова та ін.” була нагальне переглянута особливою трійкою УНКВС по Ленінградській області 9 жовтня 1937 року. Як наслідок — Зерову, Филиповичу, Вороному, Пилипенку було винесено найвищу міру покарання — розстріл. Усі вони полягли 3 листопада 1937 року.
Ухвалою Військової Колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 року вирок Військового трибуналу КВО від 1-4 лютого 1936 р. і постанова особливої трійки УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року скасовані, справу припинено “за відсутністю складу злочину”.
Микола Зеров реабілітований посмертно. Символічна могила Миколи Зерова знаходиться на Лук’янівському кладовищі в Києві (ділянка 12) разом з справжньою могилою його сина Котика.
Творчість
На честь Станіслава Тельнюка названий астероїд головного поясу 7632 Станіслав, відкритий 20 жовтня 1982 року українським астрономом Людмилою Карачкіною. Астероїд з наступним номером – 7633 Володимир, відкритий нею ж наступного дня, отримав ім’я брата Станіслава Тельнюка – Володимира.
